І Михайло Опанасович сидів за своїм наполеонівським столом, його дружина купила стіл, який за легендою належав Наполеону, поряд була імітація селянського тинзарплата лікарів у 2023 році в Україні, і переписував, переписував і, зрозуміло, від цього проза, блискуча проза, не ставала кращою. І, водночас, я пригадую, десь друга половина 70-х років, Солженіцин уже в Цюріху, і раптом виявляється, що в журнал «Вітчизна» приніс Михайло Опанасович роман «Чотири броди», що в ньому розповідається про те, як голова в 1932 чи на початку 1933 року уже бачить, зарплата лікарів у 2023 році в Україні що відбувається з його колгоспниками, і віддає, рятуючи їх просто біологічно, якийсь дорогий фонд сім’яний, і його біля села зустрічає міліціонер і каже: «Мене вже прислали за тобою, отже ти тікай. Колись Солженіцин сказав про поліційну систему, що «она интересна тем, что в ней электрон может броситься на катод, а тяжелые предметы взмыть к потолку». Тому що тут був якийсь дивний інстинкт, починаючи від доби харківських перворомантиків в дошевченківський період, починаючи з Шевченка, і далі, від Куліша, і далі, через Лесю Українку і Івана Франка, і червоне відродження 1920-х, це намагання щось зробити добре з допомогою літератури.
По-моєму це один з найцікавіших текстів української літератури. Бачите, річ у тім, що, все ж таки Україна має граничну особливість своєї історії, це рустикальний, тобто селянській світ, який потім, відповідним чином мав увійти у місто. А потому, десь, буквально за кілька тижнів до відомої події в Чорнобилі мав з’явитися його твір під назвою «Спалах». Вслід за тим, а точніше – перед тим серйозна фахова проза Юрія Миколайовича Щербака, а особливо його роман під назвою «Як на війні», 1966 рік. Вслід за тим Емська депеша, відповідний указ Олександра ІІ, внаслідок якого взагалі український друк припиняється. Чому не зачепили український театр? Пройти практику с ограниченной ответственностью (три года с последующей полной сдачей аттестации или пять лет, если сдавать только теоретическую часть). Трудовой стаж – сумма лет, проведённых в контексте трудовой или другой общественной значимой деятельности. От зустрічаю колегу Івана Білика, який перед цим видрукував свій дуже спірний роман «Меч Арея». Я зустрічаю редактора «Вітчизни», а я – літературний редактор у «Всесвіті», і добродій Дмитерко десь там на горі, але я питаю: «Ну, то як, ви надрукуєте ті оповідання Григора Тютюнника?
Ну, Михайло Опанасович з’являється зрештою в цій редакції і каже: «Ну, а коли ЦК КПУ скаже, що мені можна це надрукувати, ви надрукуєте? І Білик якось приходить сумний і каже: «Викреслив мені цензор вкупі з редактором там кілька сторінок, де я розповідаю що у Кіма була нежить. От тільки що мені принесли збірник статей Володимира Максимовича Піскунова, московського критика, який мені розповів як у 70-х роках він зустрізарплати лікарів в Україніся з Михайлом Опанасовичем, і той раптом йому каже: «Оце доля нас поєднала – і Росію, і Україну. Медтехом занимаются более 2,8% жителей страны и, не исключено, что их доля будет возрастать. Але, перепрошую, резонанс цієї самої фрази відчувається у його прозі щонайбільше, ну, може кільканадцять разів. Я пригадую, мене допитував – тоді це називалося профілактикою – добродій Марчук, молодий елегантний майор з цієї самої установи. Раптом бачзарплата лікарів у 2023 році в Україні майор киває головою. І взагалі, я хочу саме sub rosa сказати вам, що всі українські письменники потенційно були талановиті. І це виглядало саме таким чином. Не буду говорити останні новини про зарплату медикам цей самий роман, тому що били цей роман, але били його несправедливо, замість того, щоб всерйоз заговорити про те, що це таке. Ми, коли пишемо, згадуємо про цей самий Валуєвський циркуляр, ми забуваємо про цю обставину.
Тут знов Петро Юхимович себе показав на повну силу, він засвідчив у президії не просто свою лояльність, він вимагав окупації Праги і навіть прямо говорив: «Якщо ми цього не зробимо, то побачимо, що буде робитися у Закарпатті через кілька років» А Суслов сказав: «Да, да, да, через несколько лет то же самое будет в Прибалтике». І ви голодуєте, і ми голодуємо». Він каже: «А чого ви такий озлоблений? І раптом я чую як один із діячів журналу «Вітчизна» каже: «Хай Михайло Опанасович їде до Солженіцина в Цюріх, і хай там друкує ці самі твори». Ну, тому що Олександр Олександрович дуже любив українських акторів, які приїжджали до нього і, власне, ці самі спектаклі так званих корифеїв (теж різне було в їхній історії), але, принаймні, Романови чомусь до цього ставилися більш-менш лояльно. Ну, а, зрештою, проходить деякий час, 20-ті це нібито відродження української мови, в 30-х їй ще не дуже заважали, а починаючи з сорокових років – отак, сказати б, жест за жестом – і наприкінці 70-х на початку 80-х вже цілком очевидно, що вона стає мовою письменників. Я не знаю, як там з Прибалтикою і Західною Україною, але вже після 1968 року знову українська література абсолютно входить в оте, так зване, одержавлення, десь на рівні 30-х, 40-х років.