Повернувшись додому пізно увечері, Федір сів на порожній кухні, голова його була такою важкою, що здавалось, були потрібні бетонні сваї, як на залізничних мостах через урвище або ріку, щоб утримати її. З Сергієм вони здружилися душа в душу, Петрусь, той взагалі, можна сказати, жив у Сергія, цілими днями гасав з його дітлашками (однаково глядіти, dennapha.shop що двох, що п’ятьох, як каже Говік), їв з ними, спав, Оля його обпирала, купала, homepage причісувала, перевдягала, як і своїх, і Петрусь казав, що пророкують Україні ясновидці 2023 ніколи нікуди не поїде від Ванька і Наталі, житиме з ними, аж поки виросте, потім, звичайно, одружиться з Наталею й повезе її до Києва в зоопарк. Потім Марґо замовкає, підводить розчервоніле лице з кислою усмішкою й з викликом каже «нічого, прорвемося». Потім питали його, чи він не хотів би комусь написати листа… Так «ні» чи «дякую»? І став схвильовано чекати – зрозумів той чи не зрозумів? Учасники експерименту проживатимуть на закритих територіях – ішлося про відпочинкові бази чи не надто популярні серед туристів котеджі – де зможуть в інтенсивному режимі просуватися у формуванні нового, цілісного типу мови. Вона починає гірко ридати, захлинаючись сльозами й словами, що пророкують Україні ясновидці 2023 їй нема де жити, що чекає Україну в 2023 році доведеться повертатися в Лубни, сапати город і викладати біологію в школі.
Вона вибачається, що їсти майже нічого нема, але є консерви. Марґо наливає собі з майже порожньої літрової пляшки мартіні і всідається навпроти. До того часу, коли я поступив на філософський факультет Київського університету, мій батько остаточно з’їхав у потрібному напрямку – у царство вічного похмілля, куди його забрала остання осінь Радянського Союзу; все своє життя він подарував хімічному заводові, якому віддав енергію юності, молодості, зрілості, мрії та надії, отримавши натомість, не враховуючи щомісячної норми молока за шкідливість, рак головного мозку, а перед тим – два десятиліття жахливих фізичних мук: спершу він осліпнув на ліве око, потім почав глухнути, потім посипалося волосся – несподівано, цілими пучками, потім почало ломити в кістках; майже щовечора його бездиханне тіло приносили додому невідомі люди, від яких тхнуло дешевою забігайлівкою. Кожен лист твій був непідвладний теперішньому та його безперервному плинові; в ньому борюся із застиглістю, яка наповнює тижні й місяці, наповнює мою квартиру, в яку повертаюся втомлений від отого ілюзорного й химерного світу. Пригадую перелякані очі того нещасного і не відчуваю більше до нього ненависті за його болючі стусани та удари по потилиці, якими він мене щоразу переслідував; пригадую його російські матюки, https://www.educapyme.com/blog/index.php?entryid=591 які він привіз із далекої Тюмені, зі слівцями «гадьониш», «щєнок», web page «уродиш», «ублюдок».
Що зі мною відбувалося? Що випало на роду – те й буде. Що там казати: дитинство пройшло в обломі. Вона вовтузиться, гримаючи дверцятами на кухні, нарешті знаходить консерви. Вона незґрабно штовхає за мною двері, які з гуркотом закриваються. Я жив, ніби окремо від свого тіла, а воно снідало, вечеряло, виходило на вулицю подихати свіжим повітрям перед сном, любувалося недоумкуватими собаколюбами, які алеями парку бігали за своїми великими, маленькими, мохнатими, худющими, аґресивними й тихими псами, ходило на роботу, втомлено вітаючись із колегами, читало дурненьким студентам лекції, випивало традиційну філіжанку кави за неприбраним столиком із залишками недоїдків в університетському буфеті, балакало на нудні академічні теми з дрозофілами, які завжди мають дурну звичку морщити при цьому лоба, ніби вирішують проблему ядерної безпеки людства; потім, виснажене від надмірного та інтенсивного спілкування, приходило додому, а перед цим, по дорозі, заходило на пошту, де абонементна скринька втішала скромним і водночас таким дорогим конвертиком. Адам завжди любив жартувати: «Блатна житуха весела, але не довга». Бувало, як починали вони свою любов звечора, під завивання за стінами хуртовини та під тюлюкання цвіркунів (якийсь меткий цвіркунець-молодець всю зиму сюрчав у теплому закутку під піччю, а харчувався тим, що із столешниці крихти падали, – Агафія їх не давала змітати: «Хай, – казала, – Божим сверчкам будет чем питаться»), то лише під ранок потомлені, але щасливі, засинали у м’ятих і товчених за ніч постелях.
Бо ж ясно, що за кожним кроком і кожним його рухом стежать в сто пар очей, а найдрібніший зв’язок з „ворогами народу” карається дуже тяжко». Вона говорить радісно, збуджено, каже, що чоловік звалив зі своїми дураками в Карелію, його не буде аж десять днів, а ми так давно не бачилися. З мотивів конспірації вона була не заадресована нікому й не було вжито його ім’я взагалі. Довелося клястися та божитися, що ніякого вірша про Маннергейма у мене не було і немає. Я знаю: що непослідовний непослідовний і завжди непослідовний наші мотузки що зв’язували наші тіла й душі обрубав ніби сокирою повернувши себе й свою волю у звичне русло я хаотичний та алогічний я гидкий собі я скоро дійду до ручки. Матір також сварила; приїхала швидка; білі халати; після цього Линько при першій-кращій нагоді завжди ніби жартома бив мене по потилиці: деколи легко, а деколи боляче. Під несправедливістю у даному разі слід розуміти такий стан речей, коли наслідки діяння, зазначені у законі, є явно невідповідними впливу цього діяння на правопорядок. Ніколи б не подумав, що наше листування матиме такий симпатичний шарм ретроспективи; не забуду як ти виглядаєш шкіра твоя наповнена душею крові й молока мої пальці як тихі прочани що блукали пругким рельєфом а тепер вони осиротілі ридають тримаючи спогад із чорними рядками в листах твоїх я оживаю давній неспокійний розростається небо радісне й безмежне немов тоді коли дивилася в нього гарячими і рідними очима коли я перестав почуватися сиротою.